Проєкт міжнародних театральних резиденцій «Taking the Stage 2.0» минулого року перетворився на лабораторію-резиденцію, в межах якого п’ять українських театрів приймають п’ятьох британських режисерів, щоб створити разом щось важливе для розвитку вітчизняних та міжнародних театральних процесів.
Раніше ми вже спілкувалися із резидентом Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра Меттью Евансом та резидентом театру “ДАХ” Пітером Кантом, резиденткою харківського незалежного Театру Нєфть та міжсекторального фестивалю Parade-fest Зої Лаферті, а також із режисеркою Джозі Дейл-Джонс та Народним театром «Театроманія».
Цього разу ми поговорили із режисеркою Андреа Ферран, яка створила спільний проєкт разом з українською командою Франківського драмтеатру.
Це заключна бесіда із нашого циклу про «Taking the Stage 2.0». У ній Андреа описала свій досвід роботи з франківцями та як вони досліджували тему спадковості на прикладі трьох поколінь жінок і те, яким чином проблеми із психічним здоров'ям, які мала жінка у 1960-х роках, впливають на її доньку і онуку.
Андреа, опишіть, будь ласка, свій досвід роботи з українською командою. Що у роботі над проєктом вам запам'яталося найбільше?
Мені сподобалося працювати з командою Івано-Франківського театру. Велику підтримку цьому проєкту надавала менеджерська група. І мені пощастило працювати з чудовою перекладачкою Юлією Острогляд. Я отримала величезне задоволення від роботи з акторами, які кожну репетицію наповнювали своєю енергією, пристрастю і майстерністю. Реалізація проєкту довго відкладалася через пандемію, і я була надзвичайно рада нарешті приїхати і зустрітися з усіма особисто після декількох місяців роботи онлайн.
Які ключові теми ви порушуєте у цьому проєкті?
Ми почали цей проєкт зі спільної зацікавленості у дослідженні британської та української драматургії. На цій майстерні ми вирішили працювати над п'єсою британської драматургині Еліс Берч "Анатомія Самогубства". Ця п'єса розповідає про три покоління жінок та досліджує, яким чином проблеми із психічним здоров'ям, що їх мала жінка у 1960-х роках, впливають на її доньку і онуку. Ми хотіли дослідити, як ці теми можуть звучати в українському культурному контексті.
Що було найбільшим викликом?
Сама п'єса має незвичну форму, і грати її вже є викликом для акторів. Історії трьох головних героїнь розгортаються на сцені одночасно. Репліки переплітаються і звучать разом, як музичний твір. Акторам довелося прийняти цей виклик і вчитися новому для себе стилю акторської гри, щоб усе, що закладено в п'єсі, спрацювало.
А що у цій роботі було найпростішим?
Для виконання головних ролей у цій п'єсі потрібні три сильні акторки. На нашій майстерні працювали три фантастичні акторки (Надія Левченко, Тетяна Шавкова і Ольга Комановська), які були дуже чутливими до цих історій і змогли наповнити їх власним емоційним досвідом.
Надія Левченко
Якою є основна ідея проєкту?
Разом ми хотіли дослідити тему спадковості. На нашій майстерні ми озвучили деякі ключові питання, які, на мою думку, є актуальними як у Великобританії, так і в Україні. Яким чином досвід наших батьків і прабатьків впливає на нас сьогодні? Чи успадковуємо ми травматичний досвід і рани минулого? Чи можливо протистояти спадковості?
Для чого, на вашу думку, потрібно мистецтво?
Я вважаю, що пандемія дала митцям можливість взяти паузу і переосмислити те, як і навіщо ми творимо мистецтво. Наразі важко передбачити, якою буде театральна сцена після Covid-19. Можливо, з'являться п'єси про конфлікти, які люди переживали за цей час, п'єси, що досліджуватимуть теми ізоляції і смутку. Можливо, буде більше історій про наші взаємовідносини і взаємовідповідальність, а також вистави, які досліджуватимуть соціальну функцію театру. Можливо, буде більше вистав, які даватимуть можливість "втечі від реальності", або таких, що даруватимуть радість і сміх після скрутних часів. Я вважаю, що мистецтво може задовольнити усі ці потреби!
Коментарі української команди.
Ростислав Держипільський, генеральний директор-художній керівник Івано-Франківського національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка:
- Взагалі будь-який досвід колаборації з іноземним режисером цікавий перш за все тим, що є можливість познайомитися з методами і підходами, специфікою іншого театру. У кожній країні є щось своє особливе, ця інакшість – вона дуже цікава. Що стосується Андреа Ферран, то вона має окрім театрального ще досвід фестивального руху. І нам це також дуже цікаво робити. Ще цікаво – познайомитися з сучасною британською драматургією.
- Викликом була пандемія. Спершу ми планували приїзд режисерки на тиждень, а потім ще раз на місяць. В результаті роботу довелося проводити в zoom. Ми планували одне, а вийшло не зовсім так, як ми вимріяли. Однак важливо, що Андреа – єдина з усіх таки приїхала до Івано-Франківського національного театру, ми провели два тижні репетицій, зробили відкриту репетицію для усіх охочих та журналістів і досягли спільного бажання працювати далі.
Олексій Гнатковський, заслужений артист України, куратор проєкту:
- Дуже добрий і приємний досвід спілкування у мене був на етапі організації цієї колаборації. Ми спілкувалися з Британською Радою, прекрасно працювати з Анною Бубновою і Андрієм Палатним. Тобто сама команда – люди, які працювали над тим, щоб цей всеукраїнський проєкт відбувся, були чудові у співпраці. І згодом сама Андреа Ферран нам дуже заімпонувала, її особисті погляди, людські, на суспільні процеси в Британії і в Україні, на театральні процеси в наших країнах. Ми здобули досвід безцінний. А ще така співпраця дає можливість звіритись, чи добре ми рухаємося. І я зрозумів, що так.
- Найбільшим викликом стала дистанція, робота онлайн. Андреа мала приїхати до нас на більший термін, але пандемія завадила. Та водночас ці труднощі, ці виклики показали і нашу спроможність, і велику волю Андреа, бо вона єдина з-поміж усіх таки вирішила приїхати до Івано-Франківська і приїхала. І ми таки працювали вживу, ми мали цей прекрасний досвід, ми працювали наполегливо і з задоволенням, цю дистанцію ми здолали. Звісно, може, за таких форсмажорних умов можна було боятися відзвітувати, і сказати: ми почитали твір, ми репетирували онлайн, ми зробили все можливе. Тобто ми могли зробити все формально. Але ми направду зробили більше, скільки б ресурсів це нам не коштувало, тому ми дуже тішимося, що ми зробили це і пишаємося, що Андреа це зробила, бо від неї дуже багато залежало. Ми питали її, чи дійсно вона хоче приїхати? Вона сказала це надихаюче «так». Ми зрозуміли, що театр – це тільки живе спілкування, ніякими zoom-зустрічами не заміниш магії театру.
- Найпростіше – це було робити театр, робити улюблену справу. А ще – зійтися з Андреа, бо ми одразу зрозуміли, що вона має схожі з нами цінності, мислить так само, так само любить театр. Вона відкрита людина, дуже освічена, між нами якась хімія з’явилася, і тоді вже було дуже легко обговорювати усі найскладніші моменти, бо театр – це те, що ми всі любимо. Ми вчимося і ми навчаємо. Дуже важливим є обмін енергіями, спільна робота. І ще одним досягненням є те, що ми маємо цей контакт та симпатію – і театральну, і людську, тому ми можемо планувати наступну зустріч, і це саме те, заради чого весь цей проєкт і задумувався.
Матеріал створено у партнерстві з Британською Радою в Україні. Більше про проєкт та режисерів, що беруть у ньому участь, можна дізнатися тут.