До кінця року залишилося вже майже нічого, а це означає, що час підбивати кінопідсумки 2021-го, згадуючи всі найкращі та найгірші кіно/серіальні релізи. 2021 рік дійсно був багатим на різноманітні прем’єри, деякі з них виправдовували очікування, а деякі перетворювались на справжнє розчарування. Та почнемо ми все ж таки зі списку найкращих фільмів та серіалів, які подарував нам цей рік. (Нову «Людину-павука» ми сюди не додаємо, бо це радше фанатський феномен, аніж просто фільм, тому він поза всілякими списками.)
Скандальний мюзикл не менш скандального режисера багато глядачів з радістю віднесло б до списку найгірших фільмів року, і цих людей можна зрозуміти. «Аннетт» говорить із глядачем на доволі неприємні теми, а головний герой тут — це якщо говорити в цілому, аб’юзивний покидьок, що знищує життя коханих людей тільки через свої страхи та комплекси. І багато ненависті на адресу цього фільму в тому, що чималий відсоток глядачів упізнає якісь свої риси в головному персонажі, але не хоче це сприймати, а тому в них і з’являється негативне сприйняття стрічки. Проте фільм Каракса — це справжня терапія, яка дозволяє зрозуміти про себе багато речей, щоб у майбутньому виправити їх. Навіть більше, Леос розповідає трагедію свого життя через цю історію, знаходячи для цього просто неймовірні, інколи сюрреалістичні режисерські рішення, від яких водночас їде дах і відчуваєш естетичний оргазм. Окрім цього, Адам Драйвер та Маріон Котіяр тут зіграли, мабуть, найкращі ролі в своїй кар’єрі (Адам так точно).
Ще одна історія про токсичного та закомплексованого покидька, але вже зовсім в іншому контексті, сетінгу та з іншим нахилом. Джейн Кемпіон зняла справжній психологічний вестерн про двох братів Філа та Джорджа, які є власниками ранчо. Джордж знайомиться з жінкою на ім’я Роуз, одружується з нею та перевозить її з сином до себе на ранчо, де також живе і Філ. Філу не подобається нова обраниця брата і він починає ревнувати його до неї, також Філ бачить в синові Роуз слабку людину, з якої хоче зробити справжнього чоловіка. Тому він психологічно чавить Роуз та намагається налаштувати сина проти неї, перетворюючи його на свою власну копію.
Дивитися цей фільм буквально некомфортно, адже Філ, що його зіграв Бенедикт Камбербетч, — це саме та людина, про яку сьогодні модно говорити «душний». Бенедикт просто робить це кіно, його образ настільки неоднозначний, складний та моторошний, що ти перестаєш у ньому впізнавати відомого актора. Режисура Кемпіон не перетворює цю історію на експресивний драматичний трилер, адже майже всі конфлікти тут не виливаються в гучні істерики, а відбуваються на якомусь більш тонкому рівні. Є сцени, де герої взагалі нічого не промовляють, але ти відчуваєш потужне напруження, від якого є бажання просто вимкнути фільм і кинути комп’ютер у стіну, щоб усе це припинилося.
Окремий персонаж фільму — музика від Джонні Ґрінвуда. Його саундтрек не просто створює атмосферу, він буквально грає з твоїми емоціями не гірше за самих героїв картини.
Цього року сер Рідлі випустив дві гучні стрічки: «Останню дуель» та «Дім Ґуччі». Якщо на другу всі очікували, і вона багатьох розчарувала, то на «Дуель» не очікував майже ніхто, але вона стала справжнім відкриттям року. Рідлі хоч і легендарний дід з великим списком культових фільмів у минулому, але останнім часом він знімав доволі суперечливі роботи, більшість із яких шедеврами назвати було складно. Та «Остання дуель» — це, мабуть, один з найкращих фільмів Скотта з часів «Гладіатора». Ми давно не бачили міцного історичного кіно, яке б хапало за горло з перших хвилин і не відпускало до самого фіналу.
Сценарій до фільму написали Бен Аффлек та Метт Деймон, і, повірте, це просто щось неймовірне. Тут одну й ту саму історію розповідають тричі, очима кожного з головних героїв. Якщо коротко, то дружина лицаря Жана де Карружа звинувачує його колишнього друга Жака ле Ґрі у зґвалтуванні. Де Карруж потребує розправи над ле Ґрі і викликає його на лицарський поєдинок, який і вирішить, на чиєму боці правда. У фільмі ми маємо три правди: правда Карружа, правда ле Ґрі і правда Маргарити де Карруж. І хоч правда зрозуміла нам майже з самого початку, але спостерігати, як одні герої бачать себе, а потім бачити їх очима інших персонажів у зовсім іншому висвітленні — це дійсно того варто. Особливо це стосується Жана де Карружа, що був зіграний Меттом Деймоном. Те, як він змінюється від одного суб’єктивного погляду до іншого — заслуговує на «Оскар» за акторську гру. Ще тут неймовірний перформанс у Бена Аффлека, що зіграв другорядну роль, але від нього було неможливо відірвати погляд, настільки він харизматичний.
Ну й так, ставки під фінал стають настільки високими, що сцена самої дуелі відчувається так, наче від цієї бійки залежить твоє життя. Рідлі всім показав, що може ще знімати потужне кіно, яке не вписується в сучасні стандарти. Шкода, що фільм провалився в прокаті, але в історію він має увійти однозначно.
Розбавимо цей список фільмів про токсичних мужиків веселим коміксним трешем, який дивитися було одне задоволення. Якщо ви пам’ятаєте першу частину Девіда Ейра, то у вас справді добра пам’ять, адже стрічка була настільки блідою, нецікавою та стандартною, що дуже швидко вивітрювалася з голови. У ній можна було запам’ятати лише харизматичну Гарлі Квінн у виконанні Марго Роббі, а ще Джареда Лето, який жахливо грав, зробивши дивний косплей на Джокера, але фільм зібрав непогані гроші в прокаті, а тому студія вирішила робити продовження.
Ворнери довго шукали режисера на другу частину, доки Disney не звільнив Джеймса Ганна з «Вартових галактики 3» за скандальні твіти десятирічної давнини. Ворнери не стали втрачати такий момент, запросили Джеймса до себе і дали йому повну творчу свободу. Ганна було не зупинити, у новому «Загоні самогубців» він робив усе, що йому заманеться: познайомити нас із героями, а за хвилину їх усіх вбити? Та будь ласка. Замість крові злочинців пускати конфеті? Чому б ні? Зробити психічно хворого персонажа, якому всюди ввижається його шалена матуся? Дайте ще! Велика морська зірка як антагоніст? Це ми можемо влаштувати.
Джеймс розкидав по доволі стандартному сюжету стільки нестандартних і шалених рішень та прийомів, що, поки дивишся фільм, відчуття, наче тебе везуть на якихось шалених американських гірках, і ти не хочеш, щоб ця поїздка припинялася. Ми давно не бачили таких скажених блокбастерів, і хочеться, щоб їх було більше. Фільм, можливо, і не зібрав у прокаті забагато, але свою аудиторію він точно знайшов.
Ми зовсім нещодавно викладали нашу рецензію на цей фільм, і щоб сильно не повторюватися, лише підсумуємо: Паоло зняв неймовірно чуттєву рефлексію над своїм підлітковим життям, розповів про дорослішання, про страхи та переживання в житті підлітка, про перші втрати в житті людини та ще й передав атмосферу Італії так, що в неї стає неможливо не закохатися. Це дуже відверте та інтимне кіно, у яке занурюєшся і не хочеш з нього виповзати. Соррентіно — геній і з кожним новим фільмом він це доводить.
Прекрасне класичне кіно від сценариста «Таксиста» Пола Шредера. Це одна з тих стрічок, яка не дуже переймається питаннями сучасних тенденцій, а говорить про більш глобальні та складні речі. Усе починається як звичайний фільм про покер, де головний герой майстерно рахує карти і майже завжди знає, як йому виграти. Проте чим далі кіно просувається, тим на більш психологічно складну територію він заходить. Виявляється, що герой відсидів у в’язниці за те, що був колись одним із тих, хто займався тортурами політичних в’язнів, яких підозрювали в тероризмі. Проте в нього був керівник, який його всього навчив і який ніякої кари за свої вчинки не отримав, і мета героя полягає в тому, щоб знайти свого колишнього боса і помститися йому за все.
Фільм порушує питання ПТСР у людини, питання доречності помсти і того, як тобі жити, коли ти в минулому здійснив багато поганих речей. Оскар Айзек у головній ролі розриває на шматки своєю грою. Він зіграв людину, яка може бути спокійною багато часу, але потім у якийсь момент обов’язково вибухне і змусить вже боятися за всіх навколо.
Ще один мюзикл у нашому списку. Це історія про бродвейського композитора Джонатана Ларсона, який на межі 30 років розуміє, що він іще нічого не досяг і стикається зі страхом поховати свої мрії про постановки мюзиклів. Це реальна історія про справжнього композитора, чий мюзикл навіть отримав Пулітцера. Саме цей факт дуже надихає під час перегляду фільму, адже ти розумієш, що навіть той, хто досяг успіху, перед цим зіткнувся з багатьма розчаруваннями, страхами, сумнівами та внутрішніми суперечками, перш ніж потрапити на омріяний Олімп. Це один із тих фільмів, що говорить тобі: «Не опускай руки навіть тоді, коли тобі здається, що все налаштовано проти тебе».
Кожен глядач з великою вірогідністю впізнає себе в головному героєві і відчує, наче персонаж Джонатана — це його найкращий друг. Дійсно неймовірне та в якомусь сенсі магічне кіно, до якого я ще неодноразово повернусь. Ну і Ендрю Ґарфілд у ролі Джонатана — це щось.
Кіно, що, можливо, й не виправдало всіх очікувань від нього, однак подарувало незабутній кінодосвід під час перегляду, який змусив у фентезійному сюжеті побачити доволі складну та глибоку тему того, наскільки важливо вміти зустрітися віч-на-віч зі своїми страхами, щоб позбутися їх. Сюжет побудований на англійському фольклорі. Племінник короля Артура сір Ґавейн прийняв виклик містичної істоти, що назвала себе Зеленим лицарем. Лицар запропонував завдати йому будь-якого удару, тим самим роблячи Ґавейна героєм, але у відповідь той має прийти до Зеленого лицаря за рік та прийняти такий самий удар. Ґавейн, не поставившись серйозно до цього, погодився на умову і відрубав Зеленому лицарю голову. За рік герою нагадують, що він має вирушити на пошук істоти й підставити йому свою голову.
Замість епіка та екшну, яким зазвичай наповнені такі історії, «Легенда про Зеленого лицаря» — це дуже медитативне й повільне кіно, яке наче гіпнотизує свого глядача. Так, тут є екшн, є фантастичні створіння і елементи старих легенд, але студія A24 та Лоурі взяли фольклор як обкладинку, щоб розповісти своє бачення відомих легенд. Глядачам буде легко впізнати в Ґавейні себе, а тому фінальний акт історії здасться їм власною пригодою.
Довгоочікувана екранізація відомої космічної саги Френка Герберта від одного з найцікавіших мейнстримних режисерів сучасності. До фільму можна ставитися по-різному, хтось не був задоволений результатом, хтось у шаленому захваті, але факт залишається фактом: Дені створив оригінальний авторський артбастер, який сильно відрізняється від тієї маси кіноатракціонів, що постійно знімають у Голлівуді. Це не тупо студійний конвеєрний продукт для прибутку, а дійсно авторське бачення відомого роману. І нехай до фільму є питання, але краще така «Дюна», ніж чергові безликі «Зоряні війни» від Disney.
Дуже суперечлива картина, яку все ж захотілося внести у список найкращих, хоча б на Yabl. Режисер «Ейфорії» Сем Левінсон між першим та другим сезоном схопив свою улюблену Зендею і зняв з нею ось таку експериментальну кіновиставу. Якщо коротко, то постановник, який успішно представив свій новий фільм публіці, повертається з прем’єри додому зі своєю дівчиною. Вони обговорюють кіно та реакцію глядачів на нього, поки в якийсь момент обговорення не перетворюється на конфлікт, із якого випливають образи одне на одного, звинувачення й істерики. Вона вважає, що він мусив зняти її в головній ролі у своєму фільмі, а він каже, що вона має бути йому вдячна за те життя, яке він їй влаштував. Коротко кажучи, фільм — одна велика сварка двох закоханих людей, яким давно кортіло висловитися одне одному.
І хоч нічого складного у «Малкольм і Марі» немає, але кіно зроблене чесно відносно реального життя. Якщо ви були в стосунках з гучними сварками, то даю вам гарантію, що вам ця історія здасться до болю знайомою та живою. У цьому скандалі Левінсон також розкриває тему музи в житті художника, своє ставлення до критиків та те, як его інколи псує стосунки з близькими людьми. Казати про естетичний аспект навіть сенсу немає, подивіться на один вже постер і самі все зрозумієте.
Колишня зірка порнофільмів Майкі Сайбер, втративши майже все, повертається з ЛА до свого маленького містечка, щоб почати нове життя. Він проситься до колишньої дружини на диван, починає продавати траву місцевим та думає, як йому повернути свій старий успіх. Майкі знайомиться з 17-річною школяркою Полуничкою і закохується в неї.
Шон Бейкер — це відомий у вузьких колах індірежисер, що знімає маленькі авторські, але дуже душевні стрічки про зворотний бік США та простих людей. Фільм до болю атмосферний, смішний і сумний водночас, тут кожна сцена просякнута парадоксальністю життя. А ще завдяки «Червоній ракеті» світ нарешті згадає про актора Саймона Рекса, що після франшизи «Дуже страшне кіно» зник із радарів Голлівуду.
І куди ж ми без Pixar? Правильно, нікуди. «Лука», можливо, і не шедевр рівня «Душі», «Головоломки» чи «Історії іграшок 3», але це дуже душевний літній мультфільм, після якого тобі стає так легко і добре, що інколи більшого й не треба. А ще після перегляду «Луки» є бажання купити перші ж квитки до Італії в один кінець.
Можна багато дратуватися через гайп навколо «Кальмара» або від самого серіалу, але він зробив революцію тим, як завірусився світом. Люди давно цікавляться корейським кіно тією чи іншою мірою, багато хто дивився «Паразитів» чи «Потяг до Пусану», але такої масової уваги всього світу до південнокорейської кіноіндустрії ми ще ніколи не бачили. Протягом місяця буквально всі обговорювали проєкт, косплеїли його, записували тисячі оглядів на YouTube, робили челенджі з самого серіалу та викладали уривки в TikTok. Складно сказати, що саме стало причиною такого успіху, але «Гра в кальмара» сама по собі дуже непоганий серіал, але як явище — це взагалі феномен, і тому заслуговує місце в списку найкращих.
Ще один хітовий вибух, який показав, що екранізації відеоігор теж можна робити якісно й цікаво. І якщо «Кальмара» полюбили далеко не всі, то про «Аркейн» я майже не зустрічав негативних думок чи коментарів. Усі розуміють, наскільки це першокласний продукт з оригінальною анімацією, об’ємними персонажами та продуманим всесвітом, де буквально все працює так, як потрібно. Додайте до цього ще вибуховий саундтрек, видовищний екшн і фінал сезону, що розбиває серця. Якщо ви чомусь не дивились «Аркейн» до сьогодні, то негайно це виправляйте, моя вам порада.
Хто не пам’ятає сюжету, нагадаю. Починається все досить безглуздо. Ребекка після розлучення зі своїм багатим чоловіком отримує частину його майна, серед якого англійський футбольний клуб «Річмонд». Щоб помститися чоловікові за всі образи, вона хоче розвалити футбольну команду і робить це ідіотським способом: наймає коучем англійського тренера з регбі (американського футболу) Теда Лассо. Тед переїжджає з Америки до Англії та намагається тренувати «Річмонд», абсолютно не розуміючи правил футболу. Спочатку всі сприймають Теда як посміховисько, чого він сам не помічає, але рано чи пізно все змінюється. Нехай Тед не вміє грати у футбол, але він дає гравцям щось важливіше, що робить із них справжню команду. Тед вчить усіх бути людьми, вірити в себе, не боятися говорити про свої проблеми і прощати навіть за найпотворніші вчинки.
Це, як не дивно, один із найважливіших серіалів 2021-го, який спочатку веселить, а потім перетворюється на один великий сеанс психотерапії, де по частинах розбирають усі можливі людські проблеми і переживання. І якщо перший сезон більше комедійний, то другий у якийсь момент стає справжньою драмою, доводячи вас до сліз із шостої до дванадцятої серії включно. Проте він усе одно залишається найдобрішим і найбільш життєствердним серіалом останніх кількох років.
Щодо самого Теда Лассо у виконанні Джейсона Судейкіса, то скажу лише одне: як шкода, що це вигаданий персонаж. Нам усім у житті потрібен такий Тед Лассо, і Судейкіс у цьому серіалі розкривається, як раніше.
До того ж тут є просто чарівна різдвяна серія (2 сезон, 4 епізод), яку можна поставити на полицю з «Один вдома», «Реальним коханням» і «Гаррі Поттером». У будь-якому разі, коли я її подивився у вересні, то мені одразу захотілося зими, гірлянд у всьому місті, теплого глінтвейну та вечерю з близькими людьми під тематичну музику.
Ще один серіал, що нагадує похід до терапевта, але вже не такий позитивний та життєствердний. Серіальний ремейк фільму Бергмана виявився набагато цікавішим, ніж очікувалось. Він розкладає по поличках усі проблеми сімейного життя, з якими подружжя часто стикається. Усе починається з втрати відчуття пристрасті та перетворюється на справжнє пекло.
Серіал розглядає кожен етап шлюбної кризи, роблячи дуже боляче глядачеві. Герої в ньому абсолютно живі та справжні, незважаючи на те, що це зірки Оскар Айзек та Джессіка Честейн.
Серіал не здається непотрібним паразитуванням на класиці, а відчувається доволі самостійним твором.
Серіали від Фленагана вже стали обов’язковими у списках «найкращих». Ім’я цього автора біля назви серіалу означає, що на вас чекає дивовижний горордосвід — або в кіно, або в серіальній формі. «Опівнічна меса» розповідає про загадкового пастора, що приїздить на богом забутий острів служити в церкві для місцевого населення. З його приїздом починають відбуватися містичні явища, які ніхто не може пояснити. Невиліковно хворі зненацька стають здоровими, дівчинка, що не могла ходити, стає на ноги, а на острові всі починають вірити в Бога та біблійні писання.
Серіал вивчає тему сліпої віри. Шляхом містичного сюжету автор говорить про те, що будь-яка релігія може просувати в голови людей страшні речі, прикриваючи їх Біблією та Святим Письмом.
За атмосферою все це нагадує твори Стівена Кінга, але водночас не робить серіал вторинним. І можливо, перші п’ять епізодів трохи складно дивитися, але шостий і сьомий усе компенсують і змусять вас кричати від шоку.